Сумний геній Сіда Баретта. Історія засновника Pink Floyd.

Його порівнювали з Джимом Моріссоном і Джоном Ленноном. Його вплив визнавали Брайан Іно, Марк Болан і Девід Боуї. Не можна відкидати вплив Сіда Барретта й на набільш вагому групу всіх часів і народів - The Beatles. При чому – на альбом, що досі вважається найбільшим досягненням всієї рок-музики назагал - знаменитий і улюблений багатьма "Sgt. Pepper's Lonely Hearts Club Band". Коли в жовтні 1966 року Pink Floyd грали на відкритті андерграундної газети "International Times", серед запрошених знаменитостей був і Пол Маккартні. А саме в цей час Пол виношував образну й музичну концепцію майбутнього альбому.

Один з найзагадковіших персонажів поп-культури XX століття. Поет, який збагатив британські поетичні традиції? Один з найвпливовіших рок-музикантів? Геній, що втратив здоровий глузд? Це все про нього. Без Барретта Pink Floyd не стали б тими, якими про їх дізнався світ. Хоча з Барреттом вони записали всього один альбом - дебютний «The Piper At the Gates Of Dawn», названий так само, як і одна з глав казки «Вітер у вербах» (The Wind in the Willows) Кеннета Грема. В цьому розділі герої казки Крот і Видра проводять ніч біля річки в пошуках загубленого дитинчати Видри. У казці Божественний Пан, з'явившись героям, повернув Видрі втраченого сина. А в житті ж все склалося не так вдало. Справа в тому, що Кеннет Грем писав цю казку для свого єдиного сина, Алістера, дуже болючої й слабкої дитини, сліпого на одне око. Тому, щоб якось підтримати й підбадьорити сина, Грем подарував йому цю казкову реальність. Але «смутна чудова музика» не допомогла цього разу: за два дні до свого 20-річчя Алістер покінчив життя самогубством, кинувшись під поїзд. Для письменника це був великий удар. Відтоді він нічого не писав.

Вплив Барретта на ранній Pink Floyd не піддається виміру. Можна почати хоча б із того, що саме йому примарилася назва групи. Він був співаком, лідер-гітаристом і основним автором, повністю сформував образ групи й зробив її лідером британського психоделічного андерграунду в 1966-б7 роках. Всі, хто побували в лондонських андерграундних клубах "Marquee", "Middle Earth" або "UFO", говорять про ті магічні дії, які Сід переносив на аудиторію під час концертних виступів Pink Floyd.

У 1968-72 роках Сід зробив декілька невдалих і болісних спроб повернутися у велику музику, що включали в себе студійні роботи, записи для радіо й концертні виступи. У 1970-му вийшли два сольні альбоми "The Madcap Laughs" і "Barrett", по-своєму цікавих, але які не мали й сотої частки того враження, що справили його ранні роботи. Одним із найбільш інтригуючих аспектів історії Сіда Барретта є те, яким чином легенда могла вирости навколо музиканта, чия повна записана спадщина, включаючи більш пізні сольні роботи, налічує трохи більше трьох альбомів. Він став і залишається найзнаменитішою жертвою ЛСД в британському року. Але навіть ця трагічна обставина додає його легенді своєрідну гірку чарівність. Деякі критики називають Сіда сучасним Артюром Рембо, віддаючи належне його поетичному таланту, а також схожісті доль. Якщо говорити про поезію в рок-культурі, то, на думку багатьох критиків, справжніх Поетів (а не просто авторів чудових текстів) було всього три: Боб Ділан, Сід Барретт і Джим Моррісон.

Роджер Сід Кіт Барретт був темноволосою дитиною з глузливими очима, яка успадкувала від батька артистичні здібності та любов до музики, а також вміння заручитися підтримкою оточуючих. Роджера вважали в родині жартівником. Його найближчим "соратником" у ті юні роки була сестра Розмарі.

Розмарі Баретт:
«Він малював із ранніх років, в основному - людей, які в нього виходили дуже добре. Ночами ми, бувало, пили гаряче молоко в ліжку, а він міг сісти й диригувати уявним оркестром. Уже тоді музика жила в його душі. У нього не було якогось особливого одного таланту. Їх завжди було повно, і він дуже легко набував нових. Він був живий, товариський і всім подобався».

У віці одинадцяти років Роджер набрав потрібні бали, щоб вступити в кембриджську середню школу. Крім Барретта в кембріджській середній школі навчалися ще кілька майбутніх колег-музикантів. На два роки старший Барретта навчався Роджер Уотерс, а разом із ним - Сторм Торгерсон - розробник класичних обкладинок Pink Floyd. У 1957 році в Англії спалахнула мода на музику скіффл. Роджер із цікавістю стежив за своїм старшим братом Аланом, що грав на саксофоні в скіффл-групі й, надихнувшись його прикладом, узявся освоювати гавайську гітару. На відміну від інших батьків подружжя Барреттів лише заохочувала зрослий музичний інтерес молодшого сина. Як і всі британські підлітки, Роджер зацікавився рок-н-ролом, але він не виявляв ані найменшого інтересу до Елвісу Преслі: з дванадцяти років у число його кумирів входили Чак Беррі, Бо Діддлі й Бадді Холлі. До чотирнадцяти років інтерес Роджера до музики досяг такого ж рівня, як раніше - до живопису. Незабаром він попросив батьків купити йому гітару. За досить короткий термін будинок Барреттів неофіційно перетворився в клуб. Стара ігрова кімната Роджера набула атмосфери підліткового бару, де молодики лопотіли, курили, слухали платівки й вихвалялися своїми новими гітарами. Траплялося, туди заглядав хлопець, який, незважаючи на свої чотирнадцять років, був уже сформованим гітаристом. Звали того Девід Гілмор. Він народився на два місяці пізніше Сіда.

Девід Гілмор (гітарист Pink Floyd):
«З моменту нашого знайомства й до того, як із ним почали траплятися ті самі речі, Сід був чудовий», - говорить Гілмор. - Не було жодної людини, якій він би не подобався, яка б не вважала його чудовим хлопцем або не була би впевненою, що він досягне успіху. Він був симпатичним і надзвичайно обдарованим у будь-якій справі, якою він починав займатись».

Барретт і Гілмор розуміли один одного з півслова й незабаром уже репетирували в бойскаутській хатині. За деякий час помер батько Барретта. Сід був дуже засмучений хворобою батька. Згодом виявилося, що це рак на запущеній стадії. Ця травма послужила першопричиною подальшого психічного розладу - так було закладено, користуючись флойдівською термінологією, першу цеглину в стіні майбутнього пророка психоделії. Певною мірою музика допомогла Сіду звільнитися від переживань із приводу смерті батька.

Сід і Девід Гілмор росли по сусідству й обидва після закінчення, кожен своєї, середньої школи вирішили продовжити навчання в кембріджському коледжі мистецтв і технології. «Він навчався на відділенні витончених мистецтв і займався живописом, - згадує Гілмор. - А я - на гуманітарному відділенні, вивчав іноземні мови. Як і багато інших, ми цікавилися музикою, вивалювалися з коледжу в обідню перерву й виконували пісні на гітарах і губних гармошках».

Сіда часто неправильно розуміли. Багато хто вважав, що в ньому є дух непокори, а насправді, як студент факультету мистецтв, він не виносив рутини. Якщо перед нами виступав лектор, який особливо нас утомлював, Сід поводився так зухвало, що його видаляли з аудиторії, якщо раніше він не йшов сам.

Є свідчення того, що одного вечора Сід зі своєю подружкою відправився в Богом забуте селище Уїдллсі, в якому виступала якась ритм-енд-блюзова команда з Лондона під назвою Rolling Stones. Грали в крихітному сільському клубі, народу було мало. Сід, ще до концерту, запевняв, що група - класна, і що вони далеко підуть. Народу там було зовсім небагато, але Сід чув про них і знав, що вони стануть великими. Бог знає чому. Адже це був усього лише крихітний сільський зал в околицях Кембриджу.

У 1965 році Річардом Райтом, Роджером Уотерсом і Ніком Мейсоном була створена група, куди ввійшов і Сід Барретт. І коли Pink Floyd стали набирати висоту, Сід закинув свої заняття живописом і зосередився на написанні пісень, створюючи їх з такою самовідданістю та проявляючи такі здібності, що вражав навіть близьких людей. Світлове шоу Pink Floyd залишало враження на аудиторію. Оскільки кожен із музикантів прагнув опинитися в тіні від спільного виступу ансамблю як у повсякденному житті, так і в творчій діяльності, їх рідко впізнавали. Колектив, таким чином, досяг успіху з підкресленою анонімністю всіх музикантів, яка залишалася їхньою відмінною ознакою, навіть коли вони набули світову популярність. Подібно усмішці з-під вуалі одне-єдине обличчя на сцені впізнавали й відразу виділили як зірку. Його полюбили всі. На сцені Сід трудився неймовірно вперто. Він жив на сцені під час цих світлових шоу, натхненний уявою. Його рухи збігалися з переходами світла й були його природнім продовженням - людським фактором у цих образах, що розсипалися на очах глядачів.

До початку 1967 року в асортименті наркотиків, які вживалися Барреттом, ЛСД прийшов на зміну коноплі. Спочатку здавалося, що «кислота» дозволяє Барретту підкорити недосяжні раніше висоти натхнення й творчої активності. Сід відправився в першу «подорож» із ЛСД у віці дев'ятнадцяти років, але вже протягом щонайменше двох років курив марихуану. ЛСД завжди залишався його улюбленою формою відходу від реальності. Легкі помутніння розуму Барретта ще не можна було назвати симптомами незворотніх змін або чимось, що виходить за рамки загального божевілля тих років. І тим не менше, як підкреслювала згодом помічниця головного менеджера гурту Джун Чайлд, з ним не сталося миттєвої зміни від «Сіда, якого ми знали й любили до, - бац, і ось - псих. Так не буває. Процес іде поступово. То він без особливої причини виглядав як «торчок» - але тоді ніхто з друзів не жив з ним, і вони не знали, що відбувалося в нього вдома. Потім пару тижнів все було гаразд, потім Сід на кілька днів з'їжджав із глузду й виявлялося, що він приймав неймовірну кількість «кислоти». Він знав дозу, знав, скільки він сам ковтав. Але за чаєм «друзі» могли булькнути ще пару таблеток йому в чашку й нічого не сказати. Так на половині однієї «подорожі» він ішов в іншу. Напевно, вони вживали все, що тільки можна й по кілька разів на день, і так протягом двох або трьох тижнів. Ось тоді його поняття реальності стало розмиватися - і Сід з величезним трудом міг спілкуватися з людьми, які не жили з ним поруч. З огляду на такий режим прийому наркотиків Барреттом, можна зрозуміти, чому його й без того неврівноважена поведінка стала ще більш ексцентричною. Одного разу, проїжджаючи в своїй машині, він побачив якийсь предмет одягу в магазині на протилежному боці вулиці. Зупинивши машину перед світлофором, Сід, на очах у здивованого друга на сидінні поруч, вискочив і стрибаючи побіг через дорогу. Машина залишилася стояти з увімкненим двигуном, за нею утворився «затор» із роздратованих автомобілістів. 

Завжди існував певний тиск на Сіда з боку Роджера і Ніка щодо того, як саме на їхню думку повинна вчиняти група: необхідно включати останній сингл у концертну програму, так само як і обрані композиції з платівки. А це саме те, що зовсім не входило в плани Сіда. Він дуже хотів розвиватися, вдосконалювати музику, пробувати нове, оскільки потрапив у струмінь схоже думаючих альтруїстів того часу. Але Нік і Роджер угледіли можливість комерційного успіху групи. Багато хто вважав, що це був показник слави. І музиканти групи змінилися. До того, вони були чотирма хлопцями, які виросли разом та навчалися в одному й тому ж коледжі. Вони розділилися на протилежні табори. Потроху це перейшло в розкол. За словами Джун Чайлд, асистентки менеджера Pink Floyd: «Сід втратив вплив, у тому сенсі, що він був дуже непостійним членом групи, а вони ставилися до нього не по-доброму. Коли він поводився як повний ідіот, вони садили його в автомобіль і відправлялися в довгі автомобільні прогулянки, де всі перебували в одній машині, й нікуди сховатися, тому що потім треба їхати на концерт. Можливо, якби в той час, в початковій стадії його нервового зриву, вони поставилися до Сіда з розумінням, то цього краху могло б не статися. Але тепер можна тільки припускати. Це могло статися і без того не з такими наслідками, але, як мені здається, по відношенню до нього вони повели себе гірше, ніж повинні були».

Як суспільство в цілому, так і зростаюча аудиторія шанувальників Сіда не мали поняття про те, що з ним щось було не так. Для них він був старим добрим Сідом, виконуючим роль зірки. Тим часом, групу ангажували для виступу в Лондоні в знаменитій радіопрограмі Saturday Club. Із технічних причин ансамблю довелося прочекати майже весь день. Нарешті, всі проблеми були улагоджені, й Pink Floyd повинні були виступити, коли Сід раптом покинув студію зі словами: «Ніколи я більше не буду цим займатися». Уотерс вибіг слідом і побачив як Сід біжить у пітьму. Виступ скасували.

Після цього Pink Floyd виступили на іншому заході, де їхнє ім'я на афішах стояло другим після Еріка Бердона й нового складу його групи THE ANIMALS. Коли настала черга Pink Floyd, Барретта не виявилося поблизу.

Джун Чайлд знайшла його в гримерці - «впав в слабоумство, в повній відключці сидів, завмерши як статуя з каменю». Вона спробувала розворушити його, поки інші одягалися в сценічні костюми. «Сід!» - закричала вона, «це - Джун! Подивися на мене!» У його порожньому погляді не відбилося й тіні розуміння. Нетерпіння аудиторії росло, режисер затарабанив у двері зі словами: «Пора! Пора на сцену!» «А ми намагалися повернути Сіда до тями, - згадує Джун, - змусити його зібратися, щоб він міг грати. Він не був здатний говорити, був у повній прострації. Роджер і я вивели його на сцену, на шляху повісили йому на шию гітару й посунули до мікрофона». Полегшення менеджерів, коли Сід взявся за свій білий «Стратокастер», змінилося жахом: він брав довгі дисонуючі ноти, які не мали ніякого відношення до того, що виконували інші. Ось коли потрібно було віддати належне Роджеру, він зумів змусити двох інших музикантів зібратися, і вони відіграли програму.

На щастя для Флойд, Джун встигла отримати гонорар до того, як організатори шоу розібралися в тому, що сталося. Як тільки гроші були в її сумочці, головний менеджер Пітер Дженнер закричав своїй помічниці крізь пекельний гуркіт: «Швидко в машину! Тікай!» «Я вискочила й просиділа в машині до кінця вистави, в той час як промоутер і вибивала шукали «кицю з грошима». Ми знали, що після такого ніхто вже не буде платити нам наперед. А того разу в моїй сумочці було близько тисячі фунтів - тоді для нас величезні гроші. Нарешті всі вискочили, стрибнули в машину й ми втекли!», - згадувала Джун. Згодом група відмовилася від всіх запланованих виступів на весь серпень.

Як наслідок, вони втратили щонайменше чотири тисячі фунтів стерлінгів. Відповідно до нового статусу групи стаття з'явилася на першій шпальті й під заголовком, який свідчив: «ПРОВАЛ Pink Floyd». 5 серпня 1967 року з'явився записаний в студії EMI Abbey Road дебютний альбом групи «The Piper At the Gates Of Dawn». Заслуговує уваги факт, що дану роботу пощадив час. Адже це - єдине свідчення того, що репутації Сіда Барретта як людини, яка чинила неабиякий вплив на вибір напрямку групи, була дійсно заслуженою.

Композиторський геній Барретта був беззаперечний. Його вокальна манера була сильно стилізована - тьмяний монотонний спів, акцентування на куплетах, і вибухові приспіви, що чергуються з незворушньою розповіддю та гіпнотичним співом. Він застосував на практиці техніку викладу казок, сюрреалістичне накладення психоделічних рис і звичайних фактів, дитячий досвід і сумніви дорослого. Барретт був новатором. Неможливо встановити, чи він це усвідомлював або перебував під впливом свого мистецтва.

Один із близьких до нього людей вважає, що ключ до його проблем з ЛСД полягає в його унікальному творчому баченні, а також у тому, що люди з приголомшливо розвиненою уявою менше за всіх здатні впоратися з ЛСД. Для людей, що спочатку володіли таким талантом, справа обертається неприємними наслідками. «В американському турне Сід став серйозно ускладнювати нам життя, - говорить Пітер Дженнер. – Саме тоді стало ясно, що в нас виникла неабияка проблема». Атмосфера безтурботності зникла після провального концерту в клубі Cheetah, де мовчання гітари Барретта дало тему для розмов. Тримаючись за гриф, він стояв і дивився в нікуди, його права рука просто висіла. Після того, як Сід не зміг видавити із себе зодного звуку, Уотерс і Райт взяли вокал на себе.

Pink Floyd відправилися в турне як розігріваючий склад THE JIMI HENDRIX EXPERIENCE. Роджер завжди був ревно амбітний, і іншим (Ніку відразу, а Ріку пізніше) припала до душі думка стати зірками. «Роджер постійно намагався втягнути ансамбль у ситуації, що тягнуть комерційну вигоду, - згадував Пітер Дженнер, - і в плані спілкування з пресою, і в режисурі концерту, і в письменництві. Нік Мейсон був на його боці. Рік був менш амбіційною особистістю й спочатку мислив так само, як і Сід. Вони багато грали разом, багато разом курили травку, тоді як Роджер і Нік любили випивку. Але в підсумку Рік переметнувся до табору сильніших людей у групі». «Утворилося два табори, - говорить Джун Чайлд, - одні - курці і торчки, інші – випиваки».

Деякий час потому Джун Чайлд вийшла заміж за лідера T-Rex Марка Болана й покинула свій пост. Тепер, коли турботлива Джун залишила «Флойд», у квартирі Барретта, яка почала нагадувати вокзал, тусувалася неконтрольована кількість торчків, що тягли Сіда все глибше й глибше в наркотичну прірву. А одного разу, коли Девід Гілмор потрапив на провальний концерт Pink Floyd в Лондоні, до нього підійшов Нік: «Тримай поки в секреті, але як щодо того, щоб коли-небудь в майбутньому ввійти до нас у склад? Нам може хтось знадобиться...» Барретт, однак, представив власні плани розширення складу, за словами Уотерса, - «двома «торчками», яких він десь знайшов. Один нібито грав на банджо, інший - на саксофоні. Вони були зовсім не в захваті. Стало ясно, що момент настав.

Девід Гілмор:
«Було очевидно, що мене взяли для того, щоб принаймні на сцені позбутися Сіда. Проте дізнатися його реакцію насправді було неможливо - настільки глибокими були порушення його психіки. У бесідах він говорив зовсім невпопад, а під час концертів Сід грав абсолютно довільно, його гітарні партії ніяк не були пов'язані із загальною темою, десь іноді виникали красиві моменти, але в цілому було враження розладнаності й дисонансного звучання. Його партії були ні на що не схожі, і якщо дехто з авторитетним виглядом заявляє: «У-у-у, хлопці, цей чувак мислить на більш високому, космічному рівні», то насправді все зовсім не так. Винні не тільки наркотики - всі проходили через них. Імовірніше, це була неможливість його психіки пристосуватися до навколишнього світу, яка прийняла небувалі розміри. Достовірно знаю тільки одне - хтось дав почитати його інтерв'ю відомому психотерапевту, і той визнав його невиліковним».

Як квінтет, Pink Floyd відіграли п'ять концертів, а потім дійшли висновку, що це було безглуздо: появи Барретта руйнували хід шоу. «Але, - каже Дженнер, - Сід так ніколи цього й не зрозумів, тому що він завжди вважав їх своєю групою. Але з ним не те щоб неможливо було грати, з ним абсолютно неможливо було грати. Таке рішення було доцільним із практичної точки зору. Не було ніякого вибору. Якби він залишився, Pink Floyd чекала б ганебна смерть». Багато років потому з'явилися чутки, що колеги Сіда по групі скористалися його станом, щоб викинути його з ансамблю.

Гілмор чесно визнає, що в цьому є частка істини:
«Справа в тому, що музиканти з рок-н-рольних команд бажали успіху за всяку ціну, і, досягнувши якоїсь популярності, ставали безжальними, якщо їм заважали рухатися далі. Необхідно вирішити для себе, що це - саме для тебе й змусити інших зрозуміти те саме».

Він заперечує будь-які припущення про те, що замінивши Барретта, потрапив у незручне становище. «Вважаю, я навіть і не думав, що Сід про це дізнається. Він був десь далеко в той час. Зазвичай ми підбирали його по дорозі на концерт, а одного разу хтось запитав: «Підберемо Сіда?» А інший відповів: «Та ну, забий». І більше за ним не заїжджали. Ось так".

Звільнення лідера групи ніколи ще не описувалося такою сухою діловою мовою. Решта музикантів Pink Floyd вважали Барретта тягарем і піднеслися духом, обнадієні присутністю Гілмора. Але якщо вони розраховували, що Сід легко з цим змириться, то вони жорстоко помилялися. У нього був розклад виступів ансамблю, й було помічено, як на деяких концертах він безмовно стояв серед публіки, дивлячись на сцену. Ось тоді-то Гілмор почав відчувати ознаки дискомфорту. 

Девід Гілмор:
«Сід з'явився на концерті й розташувався прямо переді мною. Я був на краю сцени, так що його голова була десь на рівні моїх ніг. Він застиг, дивлячись знизу вгору на мікрофон, усю виставу не випускаючи мене з поля зору».

Одного разу в один жахливий вечір Сід дійшов до такого стану, що, граючи на мандоліні, раптово став бити свою подружку цим інструментом по голові. Вона лежала, волаючи, на підлозі, а Барретт, сидячи на ній верхи, лупив дівчину. Друзям довелося відтягувати його й виривати з рук мандоліну. Таким був один із багатьох огидних скандалів, якими було відзначено завершення відносин Барретта з його подругою-моделлю Ліндсі. Барреттом опановувала нав'язлива думка, що він закінчує свій вік невдахою. Весь світ міг бути біля його ніг, але він не зміг зробити правильний вибір. Він просто не міг займатися будь-чим тривалий час, змінюючи свої рішення на півдорозі, втрачаючи мотивацію. Така ж була й його зміна настроїв - параноїдальний транс і смуток, а через мить - уже сяючий, чарівний і веселий.

Кореспондент британського відділення «Rolling Stone» згадував, як Дженнер організував інтерв'ю з Барреттом.
​​​​​​​«Протягом усієї зустрічі він просидів, втупившись у верхній кут кімнати та понуро повторюючи: «Так, чувак, так. Відмінно. Угу. Так» Я спробував розговорити Сіда на теми його пісень, але отримував відповіді в тому ж дусі, поки він нарешті відсторонено запитав: « Подивися, бачиш людей на стелі?» Врешті-решт, я відправив статтю в кошик». Незабаром з горем пополам записавши сольний альбом, у роботі над яким йому допомогли учасники групи, Сід, відчуваючи психологічні труднощі, поїхав до матері в Кембридж. Незважаючи на те, що в нього повинен був вийти альбом, Сід не виявляв особливого бажання рекламувати його. Замість цього він поділився зі здивованими друзями новиною про те, що він збирається одружитися на Гейл, стати студентом-медиком і отримати диплом лікаря.

Гейла:
«Ми побралися 1 жовтня 1970 року, на мій двадцятий день народження. Його мама була повністю «за». Ми запросили моїх батьків на святковий обід. У чомусь це було звичайне заручення. Він купив кільце, а його мати помістила оголошення в місцевій газеті. Після заручення почалося це звичайне безумство з пошуком житла. Коли ми знаходили якусь квартиру, він приходив у замішання й ставав дивакуватим, так що більшу частину переговорів довелося вести мені. А потім він все псував, коли власники запитували про його плани на майбутнє. Стоячи перед ними в своєму хіповому одязі, він говорив: «Я хочу стати лікарем». На той час я зрозуміла, що була його опорою в житті. Я дуже хотіла вийти за нього заміж, але поступово він «з'їжджав з котушок». Після зустрічі з батьками Гейл, мати Сіда запросила всю сім'ю в Кембридж на святковий обід. Ми зібралися за столом, в оточенні цих таких звичайних і шанованих представників середнього класу. У середині першої страви Сід раптом закашлявся, щось незв'язно залопотав і, залишивши блюдо, втік наверх. Коли він спустився, я помітила, що Сід повністю поголив голову».

У Сіда завжди була фобія щодо свого віку. Як протидія тиску на нього з метою продовження роботи в студії він заявив журналу «Rolling Stone»: «Мені всього двадцять чотири роки. Я ще молодий. У мене є час. Вважаю, молоді повинні веселитися». Він наполягав на тому факті, що більше не приймає «кислоту», але відмовився продовжувати розмову про наркотики. Вийшовши в сад, Сід зручно розташувався на дерев'яній лавці й підвів підсумок інтерв'ю: «Вважаю, зі мною не дуже легко говорити. У мене оригінальна голова, і я в жодному разі не той, за кого ви мене маєте». На початку 1972 року Сід спробував покласти край своїй хворобі, приєднавшись до рок-групи.

Для висвітлення його камбеку видання «Melody Maker» відрядила відданого Барреттовского шанувальника Роя Холлігворта: «Він награвав десятихвилинні соло з рваних акордів, що зводили з розуму. Пасми волосся закривали нахилену над гітарою особу, він рідко піднімав голову. Майже щохвилини Сід міняв темп, гами й тональності, коли це не мало сенсу. Пальці лівої руки потрапляли на лади гітари, ніби зустрічаючись із незнайомими предметами. Вони складалися в акорди, змінювалися, майже знаходячи правильні, і йшли гуляти далі по грифу. Потім Сід почухав ніс, і у нього вирвалося зітхання. Це нагадувало людину, яка щосили напружувала пам'ять після сильної контузії. Не знаю, чи багато він згадав, але Сід не здавався. Незважаючи на те, що з гри вийшов басист, а гітарист був не в змозі намацати правильну мелодію, Барретт продовжував грати. Акорди - не в гармонії, він поглядає направо й лається на гітариста та басиста. Схоже, вони не в ладу.

Я стою й дивлюся: Сід – дуже великий. Дівчина підіймається на сцену й танцює; він помічає це та дивиться на неї, вражений. Коли стрілки годинника показують, що настав новий день - п'ятниця, Сід направляється в глибину сцени, на ходу намагаючись відновити один із цих проходів. Він призводить акорди в безлад. Немає нічого схожого на музику, але якщо здорово напружитися, можна вловити відгомони мелодії. Величезна цементна підлога засмічена: не людьми - а тим, що від них залишається. Пластмасові стаканчики з-під апельсинового чи лимонного соку або кави. Якісь роздавлені булочки й коржики. І андерграундні газети. А Сід усе грає. Хто-небудь стане слухати Навіженого?»

Після цього Барретт ніколи більше не виконував своїх пісень перед публікою, проте під час поїздки в Лондон улітку завзятий Піт Дженнер затягнув його в студію на Еббі Роуд для чергової спроби запису третього альбому. Свідок того, що відбувалося назвав спробу невдалою: Сід накладав одну гітарну партію на іншу, створюючи «стіну звуку». «Він також нічого не показував зі своїх текстів, боюся, тому що він нічого не написав». Дженнер був дуже розчарований наслідком, оскільки час від часу в роботі показувалися відгомони колишнього Барретта, які відразу ж руйнувалися Сідом, що намагався їх «поліпшити». Від тих сеансів запису нічого не збереглося.

Неважко уявити внутрішній стан Барретта після повернення в Кембридж. Його спроби повернення на сцену й до роботи в студії закінчилися повним крахом, що було особливо гірко переживати на тлі неймовірного злету Pink Floyd після його відходу в 1968 році. Невдовзі після Різдва Сід почувався особливо погано, трощачи меблі й завдаючи собі травми. Він не пробив, як це повідомлялося, головою стелю, але дійсно стався відштовхуючий і вселяючий занепокоєння інцидент; була викликана поліція й Сіда відправили в лікарню.

Барретт швидко поправився та, як це не дивно, знову проявився його інтерес до музики. В середині 1973 року його агентство Clancy опублікувало багатообіцяючу заяву про те, що «він чекає приємного випадку, сподіваючись, що зможе запропонувати щось нове. Це повідомлення не підтвердилося, а агентство швидко збанкрутувало. Траплялося, однак, що Навіжений спростовував найгірші припущення своїх друзів. Його друг і письменник Піт Браун був приємно здивований, коли Сід з'явився в кембріджському клубі на його поетичних читаннях. «Я домовився зустрітися з Джеком Брюсом у кембріджському клубі. Я запізнився, а коли приїхав, на сцені Брюс у компанії якогось одержимого гітариста виконував дуже дивовижний, приголомшливий джаз. Хтось там впізнав Джека й вручив йому контрабас, а ось гітариста я ніяк пригадати не міг.

Потім почалися поетичні читання, й один із виступаючих сказав: «Я хотів би присвятити цей вірш Сиду Барретту, тому що він один із найбільших авторів пісень у країні.» І тоді гітарист, що щойно грав із Брюсом, піднявся й сказав: «Ні, я не великий». Це був він, Сід. Те, що він зміг вийти на сцену й зіграти з самим Джеком Брюсом, було здорово.» У Джека Брюса збереглися лише смутні спогади про цей випадок, і він не пам'ятає як «дивний гітарист» опинився на сцені. Очевидно, Сід помітив рекламу майбутнього концерту й під впливом моменту вирішив з'явитися там разом із гітарою під пахвою. У Брауна не було можливості поговорити з Барреттом, що просто зник у ночі відразу після закінчення вистави. Сід стояв на кордоні сутінкової зони, з якої він рідко з'являтиметься.

За іронією долі, в цей період вимушеного неробства став рости дохід Барретта. Отримання чека, виплаченого за авторські відрахування від випуску збірника Pink Floyd «Relics» дозволило йому на короткий період зупинитися в розкішному номері в готелі Хілтон у Лондоні. Обробка Девідом Боуї композиції «See Emily Play» на його платівці 1973 року «Pin-Ups» та перевидання двох перших альбомів Pink Floyd під назвою «A Nice Pair» також поправили його матеріальне становище. Протягом наступних двох років Барретт жив то в Кембриджі, то в фешенебельному номері в розташованому на Парк-лейн готелі «Хілтон».

Він вів дуже відокремлений спосіб життя й абсолютно нічим не займався, в той час як чутки та легенди про нього набули розміру культу, не баченого досі в рок-н-ролі. Певною мірою він викликав почуття, схожі на ті, що відчували шанувальники покійного Джима Моррісона. Вони живилися розповідями про витівки дивного кумира контркультури, який не дозволив, щоб ним керували, а потім його зруйнували; побічно - користуючись його власним мистецтвом і іміджем. Тільки Сід ще не вмер. Вкотре незадоволений пильним інтересом із боку публіки, Барретт відправився в Лондон підшукувати собі житло. Йому набрид Кембридж, його дратував постійний потік зацікавлених людей. Перспектива сховатися від усіх у великому місті виглядала дуже привабливо.

У квартирі в готелі Челсі Клойстерз із постійно закритими й заштореними вікнами Сід вбивав час тим, що цілий день дивився величезний телевізор, що звисав зі стелі або здійснював набіги на холодильник. Приблизно за рік із худорлявої людину він перетворився на людину з надмірною - близько двохсот фунтів (90,7 кг) - вагою. Поголив голову– психоделічний Адоніс минулих днів завершив своє перевтілення. Pink Floyd також не забували колишнього колегу, в своїх піснях раз у раз зачіпаючи тему життя й долі Сіда Барретта - аж до повністю присвяченого йому альбому 1975 року.

Приблизно в той же час один зі старих кембриджських друзів Сіда проїжджав по Оксфорд-стріт і помітив як він біжить підстрибом по тротуару. Вдаривши по гальмах, друг вискочив і побіг за Сідом, що не відповів на його привітання. Барретт не озирнувся й не зменшив темпу. Нарешті, спантеличений приятель поцікавився в Сіда, куди той прямує. Сід зупинився, повернувся й подивився на того пронизливим поглядом своїх зелених очей. «Набагато далі, ніж ти можеш собі уявити», - відповів він перед тим, як вирушити далі. Сід став роздавати пожитки наліво й направо.

Один портьє отримав дорогу стереосистему, інший - ще один «зайвий» телевізор. Коли посильний приніс єдину в своєму роді звуковідтворювальну систему «Динатрон», він отримав чайові в розмірі трьохсот фунтів стерлінгів і побажання поділитися ними зі своїми друзями. Він дарував гітари друзям - дійсно гарні «Фендер Стратокастери». Одного разу, за свідченням портьє будинку, де він жив Сід вийшов із фойє з фірмовою сумкою й жбурнув її в сміттєвий бак; портьє стало цікаво, що в ній. Там виявився новенький радіоприймач із годинником вартістю близько ста фунтів стерлінгів. Він купував костюми й сорочки, а на наступний день їх викидав.

Група тим часом рухалася власним шляхом розвитку. Самотність життєвого шляху особистості в жорстокому й безсердечному світі стане всеосяжною темою майже всієї наступної лірики Роджера Уотерса, написаної для Pink Floyd. Одна з пісень була сумним міркуванням про розпад особистості Сіда Барретта («Shine On You Crazy Diamond»). Сюїта, виникла з четиринотної гітарної фрази Гілмора, яка так виразно проступає на початку композиції. Ці ноти викликали резонанс у душі Роджера Уотерса, збігаючись із його глибокою меланхолією в ті хвилини, коли в нього перед очима виникав образ Сіда Барретта. Енергійно взявшись за написання тексту, Роджер вилив на папір весь свій довго стримуваний смуток, вину й жаль з приводу долі свого колишнього товариша. Результат, який об'єднав музику як Ріка Райта, так і Дейва Гілмора, став епічним твором Pink Floyd - даниною пам'яті цього пророку, про якого Уотерс сказав: «Без нього не було б нічого, але з ним це не могло тривати».

У цей час єдиним контактом Сіда зі світом рок-музики залишалися візити в офіс Брайана Моррісона, де він отримував чеки з відрахуваннями. Сід зайняв центральне місце в їхній творчості тільки на Wish You Were Here ( «Шкода, що тебе тут немає), хоча неможливо розглядати його, виключно, як альбом, присвячений Барретту. Згадуючи неприємні почуття, якими супроводжувався відхід Сіда з групи й зміну менеджерів, що послідувала за цим «Сяй, божевільний діамант» ( «Shine On Your Crazy Diamond») - це поза всякими сумнівами найчудовіша пісня, що стала даниною пам'яті колишньому учасникові ансамблю, найкраща з усіх, коли-небудь випущених будь-якою групою.

Роджер Уотерс:
«Мені дуже шкода Сіда. Роками я не відчував такого почуття. Мабуть, тоді він був загрозою через усі нісенітниці, які писали про нього й про нас. Звичайно, він був дуже важливий, і група чорта з два б почала без нього грати, тому що він писав весь матеріал».

Коли вони дісталися до середини альбому до них дійшли чутки, що Барретта бачили в незвичайній краватці в універмазі Херродз. Вони не надали цьому значення, оскільки розповіді про Сіда стали на той час банальністю. Вони також були абсолютно не підготовлені до подій того дня, коли Гілмор зауважив повній бритоголовій людині в третій студії на Еббі Роуд: «Цей хлопець гуляв там, розглядаючи обладнання й спочатку я не звернув на нього увагу, так як подумав, що це - один з учених EMI. Пізніше він заглянув у операторську. Він стирчав там досить довго, а ми перешіптувалися: «Хто, чорт візьми, цей дивак?» Здається, я перший його впізнав».

Під голоси Роджера й Дейва, що викликають дух Сіда Барретта за студійними моніторами, з'явився не хто інший, як огрядний бритоголовий тип у теплій полушінелі й білих туфлях із білою пластиковою сумкою в руках. «Він зайшов до студії, - згадує Рік Райт, - і ніхто його не впізнав. Пам'ятаю, що в той момент я входив, а Роджер вже працював у студії. Я зайшов і сів поруч із ним. За десять хвилин Роджер запитав: «Ти знаєш, що це за хлопець?» Я відповів: «Жодної гадки не маю. Думав, - твій друг. А він: «Ну так подумай». Став придивлятися й несподівано зрозумів: «Сід!» Уотерс, за його словами, «сльозами заливався», коли здогадався, хто ховається за цим «великим, товстим, лисим, чокнутим персонажем». Кажуть, що згодом, коли Роджер зіграв для нього «Shine On» в студії на Еббі-роуд, Сід прокоментував її як «трішки застару».

З появою нових цінностей і нової музики, ставлення до Сида Барретта залишилося незмінним, його шанували як легенду й захоплювалися. Менеджер групи The Sex Pistols Малкольм Макларен був великим шанувальником Барретта. Але навіть прихід The Sex Pistols до нього виявився безуспішним. Беручи до уваги зухвалу поведінку групи, стає зрозумілим небажання Сіда відкрити двері «банді» Макларена.

Диск-жокей з Capital Radio Ніки Хорн спробував взяти інтерв'ю в Сіда й пізніше розповідав: «Я постукав у двері, цей величезний товстий чоловік у піжамних брюках відкрив її. Він поголив брови й виглядав дуже дивно. Я подумав, що він - доглядальниця. Він подивився на мене зверху вниз і відповів: «Сід не може розмовляти». Барретт міцно тримався своєї мушлі, що не завадило в тому ж році новій панк-групі The Damned звернутися до нього з проханням стати продюсером їхнього другого альбому. Однак і в них нічого не вийшло. До кінця десятиліття для Барретта закінчувалися роки легковажних витрат. Доходи від авторських прав, що здавалися невичерпними - вичерпалися, плата за житло зросла, що зробило неможливим його подальше перебування в «Челсі Клойстерз». Наступноого, 1979 року, він знову оселився зі своєю матір'ю в Кембриджі. Тоді ж Сід був оголошений банкрутом.

Тим часом англійська преса раз у раз видавала сумнівні байки, що оточували ім'я Барретта того літа. Дійсність була більш прозаїчною. Здоров'я Сіда залишало бажати кращого. Він провів деякий час у санаторії, однак, незважаючи на явне поліпшення його стану, через кілька тижнів після повернення додому Сід знову потрапив до лікарні. Цього разу для лікування виразки шлунка. У нього відросло довге волосся, він став дуже худорлявим.

У 1982 році два репортери з французького журналу «Aктюель» примудрилися зустрітися з ним під приводом того, що вони повертали білизну, забуту їм в готелі «Челсі Клойстерз».

«Не відкривають. Я знову подзвонив, штовхнув двері, і вона відкрилася сама. У маленькому саду стара леді обрізає кущі троянд. У кінці коридору з'явилася тінь і повільно рушила до мене. Роджер (Сід) Барретт в Кембриджі
- Вітання! - Ми обидва здивовані, тому що сказали це одночасно.
- Я привіз вам ось це. Я думаю, це ваші речі.
- О так! З Челсі!
- Так ...

Він дуже втомлений і постарілий чоловік. У нього дуже коротке волосся, невеликі залисини на скронях. Він виглядає змарнілим, у нього скляний погляд, руки бовтаються. Він схуд, у нього в'яла шкіра. Його мати не чула, як я прийшов, і тому вона все ще залишається в глибині саду. Час від часу він крадькома поглядає на неї.
- Я намагався зв'язатися з вами. Я приїхав у Челсі, і вони мені там сказали, що у них є сумка з вашими речами, і що ви зараз живете з вашою матір'ю.
- Спасибі вам велике! Я вам що-небудь винен? Ви їм заплатили?
- Ні-ні, все в порядку! Чим ви зараз займаєтеся? Малюєте?
- Ні ... Мені нещодавно зробили операцію, так, нічого серйозного. Я думав повернутися назад. Але доведеться почекати. Зараз на залізниці страйк.
- Але він уже скінчився пару тижнів тому ...
- А, ну добре! Спасибі...
- А що ви робите в своїй лондонській квартирі? Ви зараз граєте на гітарі?
- Ні ні. Я дивлюся телевізор, ось і все ...
- Вам не хочеться більше грати?
- Ні. Не дуже. Мені не вистачає часу для багатьох речей. Мені треба знайти квартиру в Лондоні. Але це не просто. Доведеться почекати...

Він раз у раз поглядає на сумку з одягом, крутить її в руках. Він посміхається.
- Ніколи не думав, що отримаю це назад. Знав, що не зможу їм написати. Не міг себе змусити піти й забрати ... Сідати в поїзд і все таке ... Але ... Так ... Я їм навіть не писав ... Мама говорила мені, що зателефонує їм з офісу ... Спасибі вам, ну я це ...
Він постійно намагається закінчити розмову, дивиться в бік саду, де знаходиться його мати.
- Всі ваші друзі передають привіт.
- А ... Спасибі ... Дуже мило ...
Він каже й реагує точно так, як і інші люди з тих, кого я знав, що піддавалися психіатричному лікуванню. Чекати - ось що стало його головним заняттям, а телевізор допомагає скоротати час.
- Я можу вас сфотографувати?
- Так звичайно.

Він посміхається, напружується, застібає гудзики коміра.
- Гаразд, досить. Мене це втомлює ... Спасибі вам.
Він дивиться на дерево перед будинком. Я не знаю, що ще сказати.
- Красиве дерево.
- Так, але не зараз ... Його недавно обрізали ... Мені воно подобалося ...
Із боку будинку чується голос його матері:
- Роджер! Іди випий чашку чаю й поздоровайся з моїми друзями!
Роджер Барретт знову дивиться на мене, вже готовий йти:
- Так ... Гаразд ... Може, ми знову зустрінемося в Лондоні ... До побачення …

На фотографії, знятій того разу - людина з волосям що рідіє, виглядає старше своїх тридцяти шести років. Коли журналіст Лука Феррарі з італійського фензіна «Dark Globe», присвяченого Барретту, зустрівся з Сідом, то він прийшов у такий смуток, що відмовився від публікації. «Я був вражений, тому що він не був зібраний і розмовляв досить плутано,» - сказав розчарований Феррарі. «Волосся було дуже коротко підстрижене ... у нього була довга борода. Насправді, Барретт вів спосіб життя справжнього відлюдника. У сім'ї помітили, що він більше йшов в себе, припинилися його прогулянки по місцевих магазинах. Поблизу проходив Кембриджський фолк-фестиваль і до Барретта заглядали зацікавлені фани. Якось Сід дозволив одному з них зайти й провів того по дому, але пізніше вважав за краще власне суспільство й відмовлявся навіть підійти до дверей. Його хвора мати перейшла на піклування родичів, що ще більше поглибило самотність Сіда. У нього більше не було телефону, оскільки він власноруч його відключив.

Довготривалий вплив Сіда на рок-музику був проілюстрований виходом 28 травня 1987 року на незалежній фірмі грамзапису "Bam Caruso" альбому "Beyond the Wildwood - A Tribute to Syd Barrett". Назва "Beyond the Wildwood", як свого часу й "The Piper at The Gates of Dawn", була запозичена з книги Кеннета Грема "The Wind іn the Willows". На альбомі були представлені більш пізні апостоли Барретта, такі як The Shamen, The Mock Turtles, The Green Telescope і Death of Samantha. Ці "інді"-групи, енергійно і з різним ступенем успіху взялися за барреттівські композиції, та прагнули радше доповнити обмежену кількість його матеріалу, ніж просто його скопіювати. Всі групи хотіли зробити що-небудь для Сіда на знак подяки за те натхнення, яке він подарував їм. Альбом отримав гарні відгуки в пресі, був проданий у кількості більше 8 тисяч примірників, а в 1990 році був перевиданий на CD з додаванням ще декількох композицій.

Пізніше Тім Соммер і фірма "Atlantic" направили лист сестрі Барретта, Розмарі Брін. У листі вони зробили пропозицію випустити новий запис Роджера Барретта й заплатити початкову суму в 75000 фунтів стерлінгів, як аванс в рахунок авторського потиражного гонорару та інших грошових сум, які приніс би цей запис. Пропонував шеф «Atlantic» запросити Пітера Бака і Майка Міллза з REM, як групу близьких за духом і співчутливо налаштованих музикантів у місцеву студію, включити магнітофон, і просто подивитися, що вийде. Це був зухвалий план. Зухвалий, але тверезо прорахований. Навіть без участі таких гучних імен, як REM, перші нові пісні Сіда Барретта за майже чверть століття вже без всякого сумніву окупили б усі витрати фірми "Atlantic" протягом декількох тижнів. Незважаючи на всі надії, відмова сім'ї Барретта від цієї пропозиції не стала несподіванкою. Родичі Барретта вірили, що тепер Сід щасливіше, ніж коли б то не було з часів ранніх днів Pink Floyd. «Роджер не хоче знову потрапити в положення, коли всі подробиці його приватного життя миттєво ставали надбанням преси, - а це, як йому занадто добре відомо, неминуче супроводжує статус рок-зірки». 

Нескінченні пошуки Сіда мали й свої комічні сторони. Містер Сід Барретт, старий фермер, який живе поблизу від Кембриджа, несподівано для себе опинився об'єктом зацікавленості численних фанів. Він постійно отримував нескінченні питання про Барретта, які спочатку зовсім збивали його з пантелику. У 1990 році його дружина Пет розповідала: «Це тривало роками. Ми отримували купи листів і величезну кількість телефонних дзвінків звідусіль, від Америки до Італії й Норвегії. Це пекельна робота - намагатися переконати всіх цих людей, що вони потрапили не до того хлопця. Один італійський парубок навіть злегка розсердився, коли я сказала йому, що мій Сід був фермером. Тільки минулого тижня диск-жокей із Ноттінгема надіслав лист із проханням, чи не міг би Сід надіслати якісь записи. Насправді, - це досить смішно, тому що моєму Сидові 72 роки, й він трішки застарий, щоб бути рок-зіркою. У дитинстві він трохи грав на роялі та іноді співає у ванній, але це єдине, що має відношення до музики».

Так що ж Сід робив за тими дверима, що зачаровує таку кількість фанів, що бажають відкрити їх і заглянути всередину? Він проводив багато часу поруч зі своїм улюбленим телевізором, і при цьому безперервно курив одну сигарету за іншою. Іноді він слухав музику, хоча його колекція платівок тепер складалася в основному з класичних і джазових записів. У нього не було активного інтересу до музики, і пройшли роки з тих часів, коли він в останній раз торкався гітари. Залишок часу Роджер Барретт коротав, доглядаючи за своїм улюбленим садом і своєю колекцією монет. Він багато і безладно читав, все – від Шекспіра до щоденних газет і книг із домоводства й математики, а також нескінченно по-новому переоформляв інтер'єр свого затишного й усамітненого земного раю.

Йому постійно приходили чеки на великі суми, які представляють собою потиражні авторські відрахування за раніше записаний ним матеріал. Частково це відбувалося за рахунок перевидання його старих альбомів на компакт-дисках. Саме з цієї причини, за рахунок знову опублікованого матеріалу, в свої п'ятдесят років, Роджер Кейт Барретт не перебував у повному невіданні про те інше життя, яке він вів, коли був Сідом. Він також мав уявлення про те, що безліч людей продовжують відчувати глибоке й щире захоплення спадщиною його згаслого alter ego. Але будь-які тривалі спогади про минулі дні рідко приносили йому задоволення. Єдиний виняток, як це не дивно, становила його поїздка з групою Америкою. Таке важке й багато що вимагаюче від людини життя, яке випало на його частку, він більше ніколи б нікому не побажав, і найменше самому собі. Тому він навіть мріяв про те, що скоро буде відчувати себе досить добре, щоб влаштуватися працювати з дев'яти до п'яти в якому-небудь офісі в Лондоні, і щодня їздити на роботу й назад до великого міста. Іноді він думав про своїх старих друзів - Дейва, Ріка, Ніка і Роджера, але не робив ніяких спроб зустрітися з ними.

За словами Девіда Гілмора, його контакти з Сідом протягом 80-х обмежувалися «перевіркою, чи правильно на його рахунок надходять гроші. «Я запитав Розу, його сестру, чи можу я прийти його побачити. Але ця ідея не здалася їй хорошою, оскільки все, що нагадує Сиду про той період його минулого, викликало у нього депресію. Якщо він бачить мене або кого-небудь іншого зі старих знайомих, він впадає в депресію на пару тижнів, дійсно, за моє відвідування не варто платити такою ціною». Останнім часом Сід знайшов новий вихід для свого таланту. «Зараз він пише» «Історію мистецтв», яка розглядає всі сторони предмета, - розповідав Пол Брін, чоловік його сестри - у нього багато цікавого записано на папері, і також багато введено в його персональний комп'ютер. У Роджера немає бажання публікувати свою роботу, тому що він навіть віддалено не цікавиться нічим комерційним. він робить це просто для розваги».

Критики порівнювали його з Джеффом Беком, Лу Рідом і навіть, як не ризиковано звучить таке зіставлення, з Джимі Хендріксом. Єдине (але вельми важливе), чого не вистачало Барретту, щоб зрівнятися з ними, так це стабільності й послідовності в закріпленні власних досягнень. Його відмінною рисою (і, як не парадоксально, ахіллесовою п'ятою) була непередбачуваність. Його манера гри на гітарі включала в себе всі стилі, які тільки можна було уявити. Крайнощі, зведені в ранг стилю, зробили гітару Барретта такою, в якій фокусувалася вся музика раннього Pink Floyd. Його інструментальна манера домінувала в кожній пісні, навіть коли Сід просто грав акорди. Барреттівські зміни ритму були абсолютно непередбачувані - ніколи не можна було знати, що діється в його голові. Ніхто не міг сказати, що саме підказує йому прискорити або сповільнити темп, який фрагмент зробити більш милозвучним, який більш похмурим, і коли завдати слухачеві прочуханку, перемикаючи всякі електронні пристосування таким чином, щоб вивернути ритм навиворіт. Все, що він робив, робив абсолютно усвідомлено, або їм керувало його власне мистецтво - визначити неможливо. Напевно, просто досить сказати, що це приносило результати. Його робота з Pink Floyd досі оцінюється як одна з найбільш виразних, та чудових записів, зроблених рок-гітаристами.

Одного разу в квітні 2001 року, журналіст газети Guardian приїхав в Кембридж і розшукав Сіда. Між ними стався такий діалог:
- Прошу вибачення! Я пишу текст про Сіда Барретта.
- Про кого?
- Про Сіда Барретта, він грав в Pink Floyd.
- Ніколи про нього не чув. Він що, один з цих реперів?
- Ні! Він був психоделічним генієм. Ви Сід Барретт?
- Залиште мене в спокої. Мені потрібно готувати морквяний салат.

7 липня 2006 року Сід Барретт помер.

У графі «причина смерті» було написано «злоякісна пухлина підшлункової залози». Тіло кремували. Урну з прахом забрали рідні. У його останньому інтерв'ю є такі слова: «Все, про що я мріяв у дитинстві, - стрибати, бігати й здорово грати на гітарі. Але на моєму шляху встало занадто багато людей...»

Його сестра Розмарі стверджує, що «останні 25 років, протягом яких вони бачилися регулярно, він не страждав душевним захворюванням і не проходив лікування від нього. Спочатку він провів якийсь час у приватному "будинку загублених душ" Greenwoods в Ессексі; але, за її словами, ніякої формальної програми лікування там не проходив. Пізніше він кілька разів відвідував психіатра в психіатричній клініці Fulbourn у Кембриджі, але ніяких препаратів або іншого лікування призначено не було. «Твердження, що він "не розумів, хто тут Сід" - нісенітниця. 

«Ті неспокійні роки були настільки болючі, що його засмучує навіть одна думка про його колишнє втілення - і він свідомо уникає цієї пастки. Досить часто він наодинці їздив на поїзді до Лондона дивитися великі художні виставки. І ще він любив квіти. Але, звичайно, основною його пристрастю було малювання. Роджер працював у безлічі стилів, хоча після імпресіоністів нікого не схвалював. Можна сказати, він створив власний вид концептуального мистецтва. Він міг сфотографувати яку-небудь квітку, а потім написати велике полотно з фотографії. Потім він фотографував саму картину, перед тим як її знищити. Це, до речі, було його типове ставлення до життя. Що скінчено, то скінчено. Немає сенсу повертатися. Ось чому він уникав зустрічей із журналістами та фанами. Він просто не міг зрозуміти їхнього інтересу до того, що трапилося давним-давно, не хотів через них переривати свої роздуми. У якийсь момент він і я перестали обговорювати ті смутні часи. Ми обидва знали, що ми думаємо, і більше тут додати нічого. Легше було прикидатися, що нічого ніколи не відбувалося, ми просто викреслили це. Можливо, Роджер був дещо самозакоханим, у всякому разі, самодостатнім. Але коли люди називають його відлюдником - це просто відображення їхнього власного розчарування. Він знав, чого вони хочуть, але зовсім не бажав їм цього давати. Роджер був унікальний; не було слів, щоб описати його, і вони стали клеїти на нього ярлики. Бачили б вони його, коли він спілкувався з дітьми. Його племінниці й племінники, просто діти з вулиці - з ними-то він знаходив спільну мову. Він міг довго розмовляти з ними, грав словами; діти інстинктивно таке розуміють і цінують, а дорослим це іноді недоступно. І він любив добре одягатися. Він не стежив за модою; просто купував те, що йому подобалося, але при цьому любив виглядати презентабельно. Одяг у нього завжди був чистий і випрасуваний. У Сіда була виразка шлунка протягом тридцяти років, він пив молоко - намагався боротися з нею; ще в нього був діабет. Але він сам собі не хотів у цьому зізнатися. Забував вчасно приймати таблетки, що мене засмучувало - я була медсестрою. Хоча, по правді кажучи, можливо, це було не так уже й важливо, тому що зовні його захворювання не виявлялися. Єдине, що проявлялося, це його любов».